Зустріч

Соняшникове поле. Я йду мимо величних квітів, що нагадують сонце. Вони не тендітні і милі у своїй беззахисності, ні, вони – сильні, вони пнуться вгору.Шкіра липка від поту. Повітря налите спекою по вінця, вона перехлюпується і бризкає на пересушену землю, розсипаючись тріщинами. Тиша дзвенить тривогою й очікуванням. Небо важке ,непрозоре ,пошматоване, темне. Воно вже практично готове розірватись, сплакнути міріадами крапель.
Та не вистачає ще хвилини, щоб порушити цю хитку рівновагу спокою і божевілля…
Починається…Страшенний гуркіт облітає місцевість, відлунюючи у серці. Кожне живе створіння завмерло в солодко-тривожному очкуванні грози. Соняшники похилили голови, проте це не приниження, скоріше виявлення поваги перед величчю стихії. У голові лунають акорди «Ночі на лисій горі» Мусоргського.
Квіти важко хитнулись від перших крапель . Небо розітнув сліпучий спалах блискавки, проклавши світлу доріжку серед хмар. Дощ вихлюпнувся з переповненого неба. Мелодія сягнула крещендо. Благодатна волога миттєво охолоджувала шкіру, даруючи відчуття легкої ейфорії. Я стояла серед квітів, похиливши голову в німому захопленні. Відчувала себе частиною цієї грізної симфонії, вростала корінням у цю землю…Вітер шматував листя на деревах, завивав у божевільному шалі. Все частіше полотнище неба прорізувала блискавка. Суворо промовляли небеса, намагаючись достукатись до сердець людей, говорили древньою, як світ, мовою. Та люди, затуливши вуха, бігли до власної прірви…
Дощ вщухав, немовби злякавшись власних можливостей , а я продовжувала стояти зачарована, стомлена ,але прозріла…
Сьогодні я зустрілась із грозою тет-а тет.

Тарасенко Анна

До змісту