Бабусині спогади

Повітря було гарячим, непорушним, напоєним відчуттям передгроззя. Сонце байдуже палило і без того суху землю. Поле чорне, немов мертве – колосся вже зібрали. Та це було так тільки на перший погляд, насправді ж: хто шукає – той завжди знайде, запевняла себе я. Мене, як наймолодшу, мати послала за колосками ,що завжди залишалися після жнив.
– У кого підійметься рука на маленьку беззахисну дівчинку, що гуляє по полю? – сказала мати.
Надзвичайно жарке видалось тоді літо. Літо 1933 року. Земляні грудки пекли ноги, дихалось важко. Я брела по полю, втупивши погляд у землю. Та насправді я молилась. Звертатись до Бога мене навчила бабуся ,тоді вона сказала: «Якщо твоє прохання щире, добре, від душі – Бог обов*язково почує і допоможе».
І я просила, невміло, наївно, благала про диво…Ось він: тоненький,із крихітними зернинками, проте живий. Ще один, ще .. Через годину тримаю у руці тугі ,налиті сонцем колоски. Я уявила смак свіжоспеченого хліба. На душі стало хороше ,спокійно…
Я йшла по краю поля, уважно вдивляючись у землю. Тиша навкруги була такою густою і непорушною, що цокіт копит пролунав, немов череда пострілів. Серце затріпотіло. До горла підступили сльози, чомусь відчувала: це до мене.
– Стоять! – гримнув грубий голос.
Я завмерла.
– Что ты здесь делаешь? – підозріло запитав чоловік.
Побачивши, що він наближається, я інстинктивно встигла заховати колоски за спину.
– Покажи руки!
На моїх долоньках – золоті зернятка.
– Ты разве не знаешь ,что этого нельзя делать? Отдай!
– Ні , – жах паралізував мене, залишивши лише впертість.
– Что ты сказала? – здивовано перепитав.
– Не віддам ,це для моєї сім*ї, – твердо відповіла я.
Свист…Від першого ж удару тіло наповнилось вогнем, а батіг знову й знову розсікав шкіру.
Неймовірним зусиллям я підняла голову і подивилась на чоловіка.
Зуби зціплені, на лобі краплі поту, в очах – лише жорстокість. Ударив сильніше, знову, він хотів принизити мене, підкорити зі мною весь український народ.
Я дивилась у ці холодні очі, не відводила погляду, тільки зрадлива волога текла по щоках.
– А тепер отдашь? – глузливо перепитав він.
Ні звуку не зірвалося з моїх губ. Лише безмовна ненависть в очах.
– Это чтобы больше неповадно было, – немов виправдовуючись перед собою, промовив він. Вдаривши коня, поскакав геть.
Небо прорізала блискавка. Почалась літня злива. Отямившись від болю, пішла додому, розмазуючи сльози. Кожна клітинка пекла, палала вогнем, але я витримала…
З відчуттям абсолютного щастя поклала в мамину руку колоски, забризкані дощовими краплями і моєю кров*ю.

Тарасенко Анна

До змісту