Хмарно… Сумно… Чорні луки…

Хмарно… Сумно… Чорні луки,
Чорне поле, чорний гай…
Вітер стогне, крячуть круки,
Ой, чи скоро цьому край?
В душі моїй так холодно настало,
І грім гримить, і ллють дощі,
І серце змерзло, й світла вже не стало,
І довга-довга ніч.
Я пам’ятаю ясне сонце,
Я пам’ятаю пташиний спів,
Як ми з тобою полюбились,
Як ми з тобою розійшлись…
І як згадаю ті хвилини,
Оті секунди проміжку любові,-
На цілу мить розійдуться хмарини,
І сонце висушить ту душу,
Щоб потім знов пішли дощі…
Без краю… Без кінця…
І знов важка меланхолія,
І знову туга невимовна…
Коли ж в цей світ, такий байдужий,
Вернуться ніжні, теплі промені весни?
Маленька, відпусти мою ти душу,
Здіймись на небо янголом яскравим,
Бо вже не можу я знайти тієї сили,
Щоб далі йти. Крім тебе… Відпусти…

Білоусов Нікіта

До змісту