Кохали ми так палко, до безтями…

Кохали ми так палко, до безтями,
І розвінчали барвами життя.
Світило сонце й плакав дощ над нами,
А ми плекали мрії в майбуття.

Та доля не з’єднала нас навіки,
Давно вже в серці одцвіла весна.
І наші почуття – засохлі ріки.
Ти став немовби крижана стіна.

У вирій наше щастя одлетіло,
І згас вогонь в палаючих свічках.
А я у мріях сонячних хотіла
Палати знову у твоїх руках.

Та все ж… вмирала від німого жалю,
Ковтала сльози болю й каяття.
Спинились ми, осяяні печаллю,
На різних берегах ріки життя.

Наталія Писанка

До змісту