Літаки

7

Літаки. Поза ними тремтить горизонту окраєць,
У лещатах безмежності клаптик блакиті застиг.
Сотні зморених тіл, що у небо квапливо тікають,
За кордон – офіційно. Насправді – від себе самих.

І злітають птахи, металевими латами скуті,
Все стає невагомо-уявним в кабінці тісній.
Можна мислить, смакуючи каву під небом, по суті,
Що буденність розчинна так само, як цукор на дні.

А проте… Несуттєво, куди нас приносять польоти
І чому так заманливо кличуть далекі світи.
Можна стерти кордони за покликом крові і плоті,
Та, як завше, від себе самого не можна втекти.

Наталія Писанка

До змісту